Василь Стефаник – неперевершений майстер соціально-психологічної новели. Він найближчий соратник Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, товариш і спільник у творчій та громадській діяльності Леся Мартовича та Марка Черемшини. Талант письменника найбільше виявився у жанрі соціально-психологічної новели. Основною темою його творів, як і творів Леся Мартовича і Марка Черемшини, що становлять разом із Стефаником так звану “покутську трійцю”, було життя найбіднішого селянства на західноукраїнських землях. З великою силою слова Василь Стефаник зобразив трагедії і драми селян, про яких він говорив: “Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру ... За них я буду писати і для них”.
   Творчість Василя Стефаника – одне з найвищих досягнень української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття. Селянський син за походженням, соціаліст за переконанням, інтернаціоналіст за духом, Стефаник залишив нам високохудожні твори про селянське життя в капіталістичному суспільстві.
   Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 року в селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) у заможній селянській родині. Батько письменника, чоловік крутої вдачі й практичного розуму, не мав часу займатися вихованням дітей. Мати, Оксана Кейван, була жінка ніжна і безмежно добра, виховувала в дітей любов до праці. Вони виконували посильні для їхнього віку доручення: стерегли курчат, завертали овець, вишивали, поганяли коней під час оранки. Хлопчик виростав серед розкішної природи, оточений любов’ю і опікою матері, старшої сестри Марії, в атмосфері народних пісень, колядок, казок і легенд.
   Початкову освіту здобув Стефаник у рідному селі (1878-1880). Сільська школа навчила його грамоти, Снятинська (1880-1883) – “строїла душу”. У Коломийській гімназії Стефаник познайомився з пропагндистами соціалістичних ідей Анною Павлик, Северином Даниловичем, котрого пізніше назве своїм учителем “соціалізму”. Здружується з Л.Мартовичем. 1888 рік багатий на знайомства Стефаника з цікавими людьми: Кирилом Гамораком, активним громадськи діячем, і його дочкою Ольгою, майбутньою дружиною; Михайлом Павликом – відомим на той час письменником, публіцистом, видавцем, соратником І.Франка; Романом Яросевичем. Зрозуміло, що така активна громадсько-політична робота гімназистів не могла подобатися владі, внаслідок чого Лесь Мартович, а за ним і В.Стефаник були виключені з гімназії “за політику”. Отже, сьомий і восьмий класи довелося кінчати в Дрогобичі (1890-1892), стає членом щойно створеної І.Франком і М.Павликом радикальної партії (1890), бере участь у написанні програми її, пропагує серед учнівської молоді соціалістичні ідеї. У 1892р. закінчує гімназію і, за настійною вимогою батька, записується на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові. Тут вступає в студентське товариство “Академічна громада”, члени якого “майже всі були драгоманівцями і належали до української радикальної партії".
   Перші проби пера відносяться ще до гімназійних років, про що сам Стефаник згадував: “Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто параліжував мене, і я ніколи не признавався, щоя також письменник”.
   У 1903 році очолив галицьку делегацію, що їхала на відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. Тут він познайомився з М.Коцюбинським, М.Старицьким, Б.Грінченком, Г.Хоткевичем, Оленою Пчілкою, М.Вороним, які зустріли його як відомого й улюбленого письменника. 26 січня 1904 року він одружився з Ольгою Гаморак, жінкою, яка щасливо поєднувала в собі вроду й інтелект, ніжність і терпеливість, шляхетність і високу культуру серця. Стефаник займається господарством, дуже швидко стає “своїм” серед селян. У 1908 році Стефаника вибирають послом від радикальної партії до парламенту. Десять років він захищає селян на найвищому рівні. Триває творча пауза. У 1910 році Стефаник з дружиною і трьома синами переселяються в новозбудовану хату в Русові. Він веде зразково господарство, не забуваючи й про обов’язки “мужицького посла”.
   4 лютого 1914 року Ольга Гаморак померла. У березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника заарештували, але через кілька днів випустили. Допомогли статус посла і клопотання Черемшини. Якийсь час Стефаник живе у Відні (1916), де після п’ятнадцятирічної паузи знову повертається до художньої творчості. З 1919 року його книги постійно видаються в Харкові й Києві. У 1926 році вийшла збірка післявоєнних новел під назвою “Земля”.
   Уряд СРСР запросив Стефаника відвідати Україну, але польські власті, незадоволені його дружніми зв’язками з діячами Радянської України, відмовили. У жовтні 1928 року уряд Радянської України призначив Стефанику пожиттєву пенсію, що було відчутною моральною і матеріальною допомогою. У 1930 році зимою перенесений частковий параліч. У Львові 1933 р. вийшла книжка під назвою “Твори”. У листопаді до багатьох хвороб долучається ще запалення легенів. Стан безнадійний. 7 грудня 1936 року Стефаник помер. Тисячі людей з навколишніх сіл, міст, численні делегації з видавництв, спілок, установ проводжали великого письменника в останню дорогу.
   В українську і світову літературу Стефаник увійшов як майстер психологічної новели. Наслідуючи тогочасну модерністську літературу, він “сотворив собі свій світ”. Писав невеликі новели, в яких перед читачем поставали величезні картини людського життя. Значна частина новел В.Стефаника пройнята зворушливим ліризмом, в основі якого бажання змалювати найтонші переживання персонажа, збентеження людської душі. Ще на початку творчого шляху В.Стефаника І.Франко дав влучну характеристику поетичному хисту письменника, назвавши його “надто добрим знавцем народної мужицької душі”, а його психологічну оповідь як “дійсний срібний проймаючий тон правдивого, широкого і глибокого чуття”. Великий російський письменник, людина непростої долі Максим Горький, прочитавши новели Стефаника, сказав дуже влучно: «Як коротко, сильно і страшно пише ця людина». Справді, лаконізм вислову досягає у Стефаника крайньої межі, за якою — глибока прірва людського горя, страждань, важких переживань. “Строгість, точність, глибина дослідження людського існування, - відзначав М.Бажан, - робить новели Стефаникові вічно жаріючим огнищем роздумів, переживань, відчуттів. Це вогнище обпікає і наші серця, обпікає серця наших дітей, обпікатиме серця прийдешніх поколінь.”